(Меланхолійна реакція на фестиваль сучасної молоді проти наркотиків і СНІДу "Свежий Ветер", 6.11.2002)

Життя в неритмічній країні потроху привчає до того, що щасливі закономірності - хай поки що, а все не для нас. Передбачити профанацію, маніпуляцію, шахрайство врешті-решт - кожен зомбі життєвих обставин має вже за святу й обов'язкову річ. Романтикам, викинутим з течії часу і одної-єдино-можливої культури, співчуття естетиці року (реггі, джазу) до цієї пори продовжує видаватися танцем з шаблями в руйнівній протифазі пінгвінячому вальсу рагулізму. Наближається третій рік нової ери. А "щасливі старі часи" все повертаються і повертаються...
Дніпро, як і стонадцять мільярдів затонулих в кіберпанковій писанині мегаміст, не дивлячись у вічі своєму айсбергові, продовжує сито-п'яно вальсувати назустріч неминучому зарізу. Розумовому зокрема. В якості знеболюючого так само як і будь-де актуальний плейєр, нечисленні толкові музичні склепчики, посиденьки з друзями в тісних колах. На полицях книгарень без грошей помирають добрі московські видання класиків світових антиутопій, написаних мовби не для нас і не про нас...
Це ідеальний контекст для боротьби за ідею. Для боротьби за музику як ідею це контекст просто безальтернативний. Ікона паризької Liberte мені чомусь нав'язливо ввижається при спогаді про будь-яку, або майже будь-яку музичну акцію, яка стосується наших країв за останній рік мінімум. А фестивальні акції просто просочені революційним духом по всій країні. Єдиним неузгодженим моментом в аналогії є те, що на місце кожного вмирущого як і всі решта фестиваля не постають троє. Навіть по одному якось не туй во.
"Свежий ветер" як самоназва одразу асоціюється з ім'ям якої-небудь повстанської бригади. Бандформування. "Ми назло усім буржуям..." Музиці й до сих пір конче треба боротися з вітряками - малувато екшену в житті. До назви додається і добрячий букет бойових легенд, які за фестивалем тягнуться траурним шлейфом від середини цього літа. Заборонили-дозволили-відшмагали-підтримали. Музикантам нічо й не залишається крім розібрати зброю і сісти по засідках. Проти наркотиків. Проти сексу. Проти війни в Камбоджі. Проти свисту в кишені. Проти вітру.
Тішить, що війна виглядає принаймні зайвою на сцені з добрим апаратом, з добрим світлом, з людьми, які відверто переймаються музикою як процесом, сидячи за мікшером. Тішить зал, який явно хоче свята. Із галюциногенами і небезпечним сексом включно. Але святом свято назвати просто не виходить, і не лише завдяки міліції, якій рецепт наших позитивних емоцій викладено в службовій інструкції. Зрештою, якшо не робити відверто різких рухів, не привертати до себе увагу і не дражнити службу неуставними ароматами і речовинами, ніхто не стане заважати вашому зануренню в мистецтво. Ми почали саме так, і природньо, збиралися виграти.
Підступно несподівано про себе заявили "Прорези". Душа, випещена на Nine Inch Nails, RHChP чи просто Beatles запротестувала і вже вимагала сатисфакції - та це ж просто MTV якесь, pshh-pshh, Том Джонс, Еквадор-Еквадор, Spice Girls ... "боже, який несмак" уже майже оформилося в хмару над рядами і аж раптом бас став агресивнішим, гітарні партії більш акцентованими, явною вагомістю і доречністю повіяло від турецької, французької і гавайського варіанту англійської. Фантастична взаємодія тих чотирьох на сцені, явний "наш" підтекст у всьому, що вони робили до, після, під час і в проміжках надавала побаченому стійкого містичного відтінку "тут і тепер". Годі його позбутися по сю пору.
Решта була не менш підступною в своїй передбачуваності. "Альоша Жик" і "Зарін-Зоман" (а чи просто "Зарін") були схожі одне на одного, як Бівіс на Батхеда, як Мівіна на Мівіну, як, перепрошую, та правда - банальність на банальність. Нелюбов до гурту "Краски" - це наша паранойя, якою годі не ділитися. Відмінність між першим і другим - Барбі та Кен в якості провідних дійових осіб. До комплєкту ЛЄГО додається набір готових акордів, гітарні та барабанні маніпулятори на енерджайзерах. Поховати б під коробкою цього конструктора і журналістське відкриття "Перлин Сезону", криворізький "Стан", але фанати вже віднайшли деяку приємність в поєднанні "тулуба від "KOЯN" з головою від "Limp Bizkit". Принаймні окрему коробочку для репкор-всюдиходів завжди треба мати. Для фанатів і тих, кому однаково.

Кода аж оглушила своєю несподіваністю. Було видно, що все закінчилося, тим часом як все довкола мало говорити про початок, про нашу "нову перемогу". І навряд чи хто згадав наступного ранку про те, що було свято, бо навіть шуму в голові не те що метеликів перед очима, на жаль, не залишилося нікому.
У вухах на місці врятованої музики стали порожнеча і сум за тим, що могло б бути. Які невимовно прекрасні думки могли б жити в головах і вити там вічні гнізда, якби позбутися невичерпної потреби воювати, вдень - із загидженим життям, надвечір - із бойовими розписами на своєму чолі.